На 10 вересня припадає знакова для багатьох поляків дата – річниця одного з найбільш показових судових процесів повоєнної Польщі, відомого як Краківський процес 1947 року. Тоді на лаві підсудних опинилися активісти товариства “Свобода та незалежність” (Wolność i Niezawisłość або WiN) і Польської народної партії. Суд, збудований за лекалами радянської “правосудної” машини, мав не стільки юридичний, скільки пропагандистський характер. Це була не боротьба за справедливість, а вистава з прописаним фіналом, яка мала на меті зламати антикомуністичну опозицію, принизити її перед суспільством і водночас – залякати всіх, хто наважувався мислити інакше, пише krakowyes.eu.
Вибори під прицілом
Січень 1947 року мав стати моментом істини для Польщі: близькі вибори давали суспільству останній шанс усунути комуністів від влади. Польська народна партія діяла відкрито, товариство “Свобода та незалежність” – у підпіллі. Обидві сили вірили в успіх, однак комуністична Польська робітнича партія вже зробила свій вибір – перемогти за будь-яку ціну. Головним інструментом стала машина репресій – Міністерство громадської безпеки, контрольоване радянськими кураторами. Удар по опозиції планували ретельно та безжально.
Пріоритетом стало знищення керівництва організації “Свобода та незалежності”, головою якої залишався полковник Францішек Непокульчицький (Franciszek Niepokólczycki), відомий у підпіллі під псевдо “Жеймян” (Żejman). За ним до Кракова вирушила спеціальна група на чолі зі заступником директора Слідчого відділу Адамом Гумером. Чекістам вдалося блискавично організувати та провести масштабну операцію. У серпні у селі Ленкавиці заарештували учасника загону “Тарзан” (Tarzan) Веслава Будзіка (Wacław Budzik). Його катували особливо жорстоко: підвішували за руки, обпалювали бензином. Зламаний на допитах, він назвав імена побратимів. Одразу ж хвиля арештів накрила Тарнів, Бжесько, Новий Сонч, разом із людьми спецслужби захопили й цінні архіви.
Коли вирок писала комуністична партія
У серпні та вересні 1946 року удари посипалися один за одним. Арешти Яна Сампа (Jan Samp), Мирослава Ковальського (Mirosław Kowalski), Віктора Лангнера (Wiktor Langner) запустили ланцюгову реакцію. У пастку Міністерства державної безпеки потрапили керівники пропаганди, комунікацій і навіть директор Другого управління WiN Едвард Бжимек-Стшалковський (Edward Bżimek-Strzałkowski). У перші дні вересня знищили практично всю штаб-квартиру організації. Згодом до справи залучили й політичних радників лідера організації “Свобода та незалежність” та активістів Польської народної партії, яких підозрювали у зв’язках із підпіллям.
Суд як пропаганда
У серпні 1947 року Краків перетворився на сцену жахливої політичної вистави. “Процес над Непокульчицьким, Межвою та іншими” – саме так назвала його тодішня преса – став одним із найгучніших показових судів у перше десятиліття Польської Народної Республіки. Його головне завдання було далеким від пошуку правди: дискредитувати опозицію та продемонструвати полякам, що будь-який спротив режиму завершиться сумно для них самих.
Показові процеси у ті часи були не винятком, а правилом. Вони відбувалися перед військовими судами, ретельно транслювалися по радіо, описувалися в газетах й завжди мали один сценарій: “винні” вже визначені, вирок не викликає сумнівів. Особливо активізувалися такі дійства перед важливими політичними подіями: референдумом 1946 року та виборами 1947 року. У виданні “Polski Kurier” писали, що суд над групою лідерів WiN, який відбувся в Окружному військовому суді у Кракові, став першим великим політичним процесом такого роду у місті.
Судилище 1947-го
11 серпня 1947 року зала прийняла 17 підсудних, серед яких були такі відомі діячі як голова WiN, полковник Францішек Непокульчицький, активісти організації Остафін, Качмарчик, Туманович, Кот, брати Ральські. Разом із ними на лаві підсудних опинилися діячі Польської народної партії зокрема колишній учасник московського “процесу шістнадцяти” Станіслав Межва (Stanisław Mężwa). Суд очолив підполковник Ромуальд Клімовецький (Romuald Klimowiecki), обвинувачення вів один із найстрашніших прокурорів епохи – Станіслав Зараковський (Stanisław Zarakowski). Стенографував засідання делегований прокурор, а весь перебіг подій уважно контролював керівник слідчого департаменту Міністерства державної безпеки Юзеф Ружанський (Józef Rugański).
Фактично рішення було ухвалене ще до початку слухань. Радянський принцип “була б людина, а стаття знайдеться” спрацював безвідмовно. Всі почули пропагандистський вступ, переповнений лайкою та ярликами, список “звинувачень”, під які легко “підганяли” кожного підсудного. Автором сценарію” був не прокурор, а партійний ідеолог Роман Верфель (Roman Werfel). Саме він сформулював головну ідею: процес у Кракові мав стати не лише вироком конкретним людям, а й ударом по всьому “реакційному табору”. Під табором комуністи вбачали ще й Польську народну партію як останню вагому опозиційну силу, яка намагалася діяти легально.
Пропаганда після вироку
Засудження Непокульчицького та його соратників подавали у пресі як “тріумф народної справедливості”. Верфель не лише написав обвинувальний акт, а й прокоментував процес у газетах “Głos Ludu” та “Trybuna Robotnicza”. Через рік видав книгу зі стенограмами – ще один інструмент у великій кампанії дискредитації опозиції. Йшлося про те, що до середини 1940-х років активісти організації “Свобода та Незалежність” усвідомлювали, що час збройних сутичок минув і прагнули демобілізувати партизан. Намагалися діяти політично: збирали інформацію, описували настрої суспільства, фіксували роботу репресивного апарату.
Всі звіти надсилали до польського еміграційного уряду у Лондоні. Саме цю інтелектуальну та політичну діяльність комуністичний режим вирішив перетворити на “доказ” шпигунства. Звинувачення проти WiN виглядали як копія радянських схем: “робота на іноземні держави”, “терор проти членів ППР”, “зв’язки з гестапо”, “співпраця з УПА”. Чим фантастичнішою була теза, тим гучніше її транслювали у пресі та по радіо. Перепало й Польській народній партії, офіційні газети таврували її як “сателіта андерсонівців” та “спільника підпілля”. Адже ця партія під керівництвом Станіслава Миколайчика була останньою незалежною політичною силою у країні, тому влада зробила все можливе й неможливе, щоб остаточно її дискредитувати в очах суспільства.
Правосуддя на замовлення
Процес у Кракові тривав понад місяць, 19 засідань стали своєрідною виставою, фінал якої був відомий ще до першого акту. Суд виніс смертні вироки Францішеку Непокульчицькому, Алойзому Качмарчику, Юзефу Остафіну, Валеріану Тумановичу, Едварду Бжимеку, Янові Коту, Євгенію Ральському та Віктору Лангнеру. Частині підсудних вироки згодом пом’якшив особисто Болеслав Берут, але не всім пощастило.
13 листопада 1947 року у в’язниці Монтелюпіх у Кракові розстрільна команда на чолі з наглядачем Генриком Міхаліком виконала смертні вироки щодо Качмарчика, Остафіна й Тумановича. Інших засуджених чекали десятиліття неволі. Лише відлига 1956 року подарувала політичним в’язням свободу. Та попри розгром, організація ще намагалася відродитися. Після арешту Непокульчицького керівництво перебрав підполковник Вінценті Квєцінський (Wincenty Kwietiński) на псевдо “Глог” (Głóg) , створивши Третю Генеральну Асамблею. Але його швидко схопили.
Спробу відновлення ще зробив очільник Четвертої Асамблеї, підполковник Лукаш Цеплінський (Łukasz Ciepliński), відомий як “Островський” (Ostrowski). Але й він опинився за ґратами. У березні 1951 року Цеплінського разом із шістьма соратниками стратили. Так завершилася історія WiN як загальнонаціональної сили. А Краківський процес став символом того, як тоталітарна влада перетворювала суд на зброю – проти правди, опору та надії.
Спадок Краківського процесу
Краківський процес став не лише політичною розправою над конкретними людьми. Це був сигнал усьому суспільству: опір приречений, а судові зали належать не закону, а партії. У 1947 році суд фактично зачинив останні двері до демократичної альтернативи у Польщі. Для комуністичного режиму процес виконав одразу кілька завдань: дискредитував незалежницьке підпілля, підірвав авторитет Польської народної партії, залякав тих, хто ще мав надію на вільні вибори. Це була кульмінація політики страху, яка цементувала владу на десятиліття.
У XXI столітті Краківський процес сприймається інакше. Він символізує не “перемогу народної справедливості”, як писала тодішня пропаганда, а є трагічним прикладом того, як тоталітаризм знищує право, підміняє правду вигаданими звинуваченнями та перетворює суд на інструмент терору. Для сучасної Польщі пам’ять про цю подію – нагадування про крихкість свободи та ціну, яку довелося заплатити за її відновлення. А для всієї Європи – попередження, наскільки легко правосуддя може стати зброєю, коли служить не суспільству, а владі.