Краків у роки Другої світової війни жив під гнітом постійного страху та нацистської окупації. Проте навіть у цих умовах у місті формувався єврейський підпільний рух – люди писали, зустрічалися та допомагали одне одному, усвідомлюючи, що кожен крок може коштувати життя. Саме у вузьких вуличках Кракова та затишних конспіративних квартирах зароджувався опір, де звичайні, на перший погляд, дії ставали справжніми подвигами, пише krakowyes.eu.
Однією з таких сміливих краків’янок була Густа Давідсон (Gusta Davidson) – учасниця єврейського опору та авторка відомого документа доби війни. Ще в юності вона брала участь у молодіжних релігійних рухах “Бнот Яаков” (B’not Yaakov) і “Аківа” (Akiva), викладала, писала й згодом очолила редакцію газети “Zeirimi” – органу руху “Аківа”. У своєму “Щоденнику Юстини” (Dziennik Justyny) Густа відверто зафіксувала будні підпілля, у Кракові, арешти та постійну боротьбу. Вона не приховувала страху, але зберігала віру й внутрішню силу.
Юність між навчанням і боротьбою
Густа Давідсон народилася у 1917 році у Кракові, у релігійній родині гурів-хасидів. З дитинства її життя формувалося між навчанням і спільнотою. Вона відвідувала школу, опановувала іноземні мови та рано долучилася до єврейського молодіжного середовища, яке згодом визначило її життєвий вибір.
У ці роки Густа:
- брала участь у русі “Бнос Яаков” (B’not Yaakov) організації “Агудат Ізраель” (Agudat Israel);
- приєдналася до руху “Аківа” (Akiva), що поєднував релігійну традицію з прагненням до самостійності;
- очолила невелику групу, а з часом увійшла до центрального комітету руху у Польщі;
- писала для газети “Молодь” (Zeirimi), редагувала матеріали й ретельно фіксувала діяльність руху в Кракові.
Коли 1 вересня 1939 року почалася Друга світова війна, у місті залишилися троє молодих лідерів руху – Аарон Лібескінд (Aaron Libeskind), Шимшон Дренгер (Szimszon Drenger) та Густа. Старші керівники встигли емігрувати до Палестини, тож відповідальність за збереження руху лягла на молодь. Наприкінці вересня 1939 року гестапо заарештувало Шимшона за редакційну роботу у газеті “Діврей Аківа”. І Густа, тоді ще його наречена, пішла за ним до концтабору Троппау (Tropau) у Судетських горах.
Сміливість, що не знала страху
Їхнє звільнення на початку 1940 року стало справжнім дивом. Але життя під наглядом гестапо залишалося смертельно небезпечним: обидва тричі на тиждень зобов’язані були приходити до комендатури. І все ж вони продовжували таємні зустрічі з молоддю та іншими членами руху у таємних квартирах. Густа та Шимшон одружилися на початку року, тримаючись один за одного у світі, де кожен день міг стати останнім. Разом вони підробляли документи для тих, хто намагався безпечно пересуватися між гетто. Густа шукала безпечні квартири для друку брошур і підготовки документів. Після смерті батька та сестри її слова прозвучали немов вирвані з реальності: “Руки, які зараз вкриті родючою глиною, скоро будуть просочені кров’ю”.
Друзі згадували Шимшона Дренгера як людину рішучу й затяту, для якої важливим було лише життя, сповнене принципів та ідей. Такий чоловік міг цінувати лише жінку, здатну приймати власні рішення, віддану справі та здатну ризикувати. Густа не приховувала свого болю від його суворості, але спостерігала з розумінням та ніжністю. Бо обидва жили у світі, де вибір завжди стояв між небезпекою та опором.
Любов і відвага серед страху
У січні 1943 року Шимшона заарештували вдруге, коли він повернувся до Кракова після операції “Циганерія” (Zyganerie) – сміливого нападу підпілля на кав’ярню, де збиралися німецькі офіцери та гестапо. Це сталося ще у грудні 1942 року, але наслідки були страшними. Густа вирушила на пошуки чоловіка й теж потрапила до рук окупантів. Шимшон опинився у сумнозвісній в’язниці Монтелюпіх (Montelupich), а Густа – у жіночій в’язниці Гельцлав (Helclaw). Підпільники згадували, як нацисти намагалися зламати його, демонструючи скалічену дружину.
Та Густа не витримала. Вона гордо заявила, що сама організувала єврейські бойові групи й обіцяла відновити їхню діяльність, якщо її врятують. Цим підтримала коханого чоловіка, і жінці це вдалося. У квітні 1943 року кільком в’язням пощастило втекти, серед них – Шимшон і Густа. Подружжя переховувалося у лісовому бункері у Новому Віснічі (Nowy Wiśnicz), підготовленому другом – Гілелем Водзіславським (Hillel Wodzislawski). Але й там їхня боротьба не припинилася: підпільна справа тривала.
У глибині лісу Шимшон редагував і випускав підпільну газету “He-Haluz ha-Lohem” (Бойовий піонер). Щоп’ятниці друкували 250 примірників на 10 сторінок, які розповсюджували серед гетто, біженців і єврейських бійців у лісі. Густа шукала контакти, прокладала безпечні маршрути, домовлялася з провідниками, які переправляли євреїв через угорський кордон. У серпні 1943 року подружжя вирішило втекти до Угорщини, але нацисти знову їх упіймали й стратили. Шимшон і Густа залишилися разом до останньої миті. Друзі пізніше казали, що вони не могли розлучитися у житті, тому й у смерті залишилися нероздільні.
Клаптики життя, що стали легендою
Щоденник Густи – “Щоденник Юстини” (Dziennik Justyny) – заслуговує на окрему увагу. Це не просто особисті записи, а безпосереднє свідчення життя підпільного руху у Кракові. Густа намагалася зафіксувати найважливіше й найризикованіше, що сталося з нею та її друзями, роблячи записи у в’язниці між допитами. Попри біль, вона писала на клаптиках туалетного паперу, які передавали жінки-підпільниці. Себе вона називала Юстиною – підпільним іменем.
Робота над щоденником вимагала постійної обережності й вигадливості:
- іноді Густа диктувала записи співкамерницям, поки ті співали або стежили за охоронцем;
- кожен текст уважно перевіряла;
- записи створювала одразу у чотирьох примірниках, щоб бодай частина з них збереглася.
Нотатки охоплювали період від початку підпільної діяльності до операції “Циганерія”. Співкамерниця Песя Варшавська (Pesia Warszawska) згадувала, що Густа писала при світлі місяця, підтримуючи інших жінок. Так само як Шимшон утримував бойовий дух у камері смертників № 15. Її спокій і внутрішня ніжність вражали навіть кримінальних злочинців, які перебували поруч.
Вижити крізь слова
Щоденник Густи став одним із найповніших і водночас найболючіших свідчень польського єврейського опору в роки нацистської окупації. Вона писала, що вони вже не вийдуть із в’язниці, і надсилала своє прощальне вітання від імені молодих бійців. У цих записах Густа пояснювала: вони свідомо віддають життя за справу, яку вважали найвищою, і просила лише одного – щоб пам’ять про їхні вчинки не згасла. Кожен клаптик паперу став маленькою історією рішучості та незламності, навіть перед обличчям смерті.
Давідсон просила своїх співкамерниць зробити все можливе, щоб після звільнення знайти щоденник у камері № 15. Точне місце схованки Густа не розкривала, остерігаючись, що записи можуть потрапити до ворогів. Аркуші випадково знайшли під підлогою вже після війни, їх передали до Єврейського історичного товариства Кракова (Żydowskie Towarzystwo Historyczne w Krakowie). Так у 1946 році з’явився польською мовою “Щоденник Юстини”.
Густа Давідсон і спадок людської гідності
Пізніше текст переклали на іврит: зробив це член руху “Аківа” та Кібуцу “Бет Єгошуа” (Beit Yehoshua) Меїр Зінгер (Meir Zinger). Видання з примітками Нахмана Блюменталя (Nachman Blumenthal) побачило світ у Будинку бійців гетто у 1953 році. Густа ніколи не дізналася, чи її слова дійшли до тих, кого вона прагнула навчити та попередити. Та щоденник дивом зберігся, щоб донести прості й щирі слова до людей в усьому світі.
Вона писала, що історія ніколи не пробачить мовчання, і що майбутні покоління мають знати, що примушувало людей діяти, навіть коли не було надії. Бо навіть у страху реально зберегти власну душу, і найменше, що могли залишити молоді підпільники – це людську гідність, яку колись поважатимуть. Це не просто записи з в’язниці, а історія, яка змушує одночасно плакати і пишатися. Історія жінки, яка не зламалася й стала голосом минулого для наступних поколінь.