Друга світова війна зберегла не лише хроніку масового знищення, а й імена людей, які в умовах тотального терору наважувалися чинити опір злу. Праведники народів світу – ті, хто безкорисливо допомагав євреям, приреченим на смерть нацистською Німеччиною, ризикуючи власним життям і безпекою своїх родин. На медалі, яку їм вручають, викарбувані слова з Талмуду: “Хто врятує одне життя, той врятує весь світ”, пише krakowyes.eu.
У 2023 році список Праведників народів світу налічував 7 280 громадян Польщі, хоча ця цифра й не відображає реальних масштабів допомоги. Однією з таких людей була краків’янка Францішка Чайовська (Franciszka Chajowska). У 1991 році вона отримала звання Праведниця народів світу, залишивши по собі історію нелегкого морального вибору.
Страх і тиша – невидимі герої окупованої Польщі
Сучасні дослідники зазначають, що допомога євреям в окупованій Польщі була рідкісним і надзвичайно небезпечним вчинком. За прихисток чи підтримку таких приречених полякам загрожувала смерть, тоді як пасивність і ворожість стали сумною буденністю. Саме тому кожен акт порятунку вимагав виняткової мужності, витримки й внутрішньої сили як від рятівників, так і від врятованих. Про свої вчинки містяни тоді не розповідали й не писали, навпаки – робили все, щоб ніхто не дізнався. Страх був постійним супутником людей: за один неправильний крок загрожувала смерть. Часто допомога виникала раптово, і з міркувань безпеки траплялося так, що ні рятівники, ні врятовані навіть не знали справжніх імен одне одного.
Після Другої світової війни ця тиша не зникла. Польща переживала:
- хаос повоєнних переселень;
- розірвані долі;
- еміграцію й втрати;
- багаторічний розрив дипломатичних контактів між Польською Народною Республікою та Ізраїлем у 1967–1989 роках.
Все це сильно ускладнювало пошук і підтвердження історій порятунку. Люди роз’їжджалися по світу, зникали з поля зору одне одного, а спільні випробування залишалися болючою пам’яттю, до якої не всі мали сили повертатися. Тому врятовані далеко не завжди подавали свідчення й клопоталися про нагороди для тих, хто їх врятував. Чимало було й таких, хто не дожив до мирного часу.
Чому багато Праведників залишалися невідомими?
Траплялися й інші причини, чому подвиги рятівників залишалися невідомими. Деякі просили не оприлюднювати імена, боячись осуду та ворожості. Краків’яни остерігалися, що їх звинуватять у корисливості або збагаченні коштом тих, кого вони рятували. Навіть у XXI столітті трапляються родини, які відмовляються від публічного вручення звання Праведника народів світу (Righteous Among the Nations) і просять провести церемонію скромно.
До цього додавалися формальні та процедурні обмеження:
- На початку роботи комісія Яд Вашем (Yad Vashem) присуджувала звання лише живим рятівникам.
- Ті, хто загинув від нацистських репресій або помер незабаром після війни, довго залишалися поза визнанням.
- Посмертне визнання запровадили значно пізніше, повертаючи імена тим, кого війна забрала зарано.
Францішці Чайовській (Franciszka Chajowska) пощастило: нагорода знайшла її вже на схилі життя. Але все ж таки вчасно, підтверджуючи, що її подвиг не залишився забутим.
Перукарня, що стала прихистком
До початку Другої світової війни Даніель Вайнриб (Daniel Weinrib), його дружина Гелена (Helena) та донька Кароліна (Karolina) мешкали у Кракові. Даніель тримав перукарню на вулиці Асника (ulica Asnyka), де працювала й Францішка Чайовська. За свідченням Кароліни Вайнриб, ця жінка керувала справами закладу. У вересні 1939 року Краків опинився під нацистською окупацією. Місто швидко втратило звичний ритм життя, а разом із ним – ілюзію безпеки. Мешканців єврейської національності позбавили права на працю, власність і гідність. Однією з нових норм став обов’язок передати єврейські підприємства так званому “трасту”. Даніель Вайнриб був змушений відмовитися від своєї перукарні, і щоб врятувати сімейну справу, передав повне керування Францішці Чайовській, якій довіряв.
Коли у березні 1941 року у районі Подгуже нацисти створили краківське гетто, родина Вайнрибів вирішила не перебиратися туди. Це рішення було смертельно небезпечним, але іншого виходу не бачили. Францішка Чайовська підготувала для них схованку у тій самій перукарні – звичайному на вигляд місці, яке раптом стало притулком. Приносила їжу, одяг, підтримувала добровільних в’язнів добрим словом. Згодом Гелену Вайнриб вдалося вивезти до села Закшув (Zakrzów) поблизу Кракова, де вона переховувалася до визволення міста від нацистів.
Коли зрада зруйнувала тишу
Францішка Чайовська допомагала не лише колишнім власникам перукарні. Вона підтримувала також доктора Романа Гласснера (Roman Glassner) та його доньку Станіславу, ув’язнених у краківському гетто. Щоб потрапити туди, жінка надягала пов’язку зі зіркою Давида і разом із групами робітників поверталася до закритого району після роботи. Так проносила їжу, одяг, листи – дрібниці, які давали шанс вижити. Напередодні ліквідації гетто доктора Гласснера вивезли до табору Юлаг III (Judenlager III) у Бежанові (Bieżanów), а згодом – на фабрику Hasag у Скаржисько-Каменній (Skarżysko-Kamienna), де він загинув. Його донька вижила, згодом вийшла заміж і разом із чоловіком емігрувала до Західної Німеччини.
У грудні 1943 року підступна зрада поклала край небезпечній тиші. Нацистам донесли про схованку у перукарні на вулиці Асника, Францішку Чайовську заарештували. Після жорстоких допитів і катувань у в’язниці Монтелюпіх її вивезли до концтабору Равенсбрюк. Даніеля Вайнриба розстріляли. Його донька Кароліна врятувалася лише завдяки тому, що вирішила того дня навідати матір. Обидві жінки вижили у війну й стали живим свідченням ціни, яку пані Чайовській довелося сплатити за свою людяність.
Равенсбрюк: як людяність знищували насильством
У концтаборі Равенсбрюк Францішку Чайовську позбавили імені. Залишився тільки номер – 44 904. Саме так нацистська система стирала людину, перетворюючи її на об’єкт, одиницю обліку, тіло для використання. Цей табір нацисти створили у 1939 році для проведення медичних експериментів. Вже з перших місяців роботи туди почали привозити активісток, інтелектуалок, учасниць підпілля, студенток – всіх, хто не бажав коритися новій владі. Як з’ясувалося після Другої світової війни, найбільшу групу в’язнів Равенсбрюк складали саме польки – понад 40 тисяч осіб.
Колишні полонянки, яким пощастило вижити, згадували страшні псевдомедичні експерименти, які над ними проводили. Нацисти заражали відкриті рани правцем і бактеріями, калічили жінок під прикриттям “досліджень”. В’язнів вони цинічно називали “піддослідними кролями”, позбавляючи навіть мінімальної людської гідності. Пізніше табір перетворили ще й на джерело дешевої робочої сили: запрацював “Індустрігоф” (Industriehof). Там жінок примушували шити, ткати, всі працювали до повного виснаження. Багатьох також вивозили на примусові роботи до фабрик Siemens та Halke, де полонянки часто вмирали від побоїв, голоду та перевтоми.
Від табору до медалі: подвиг, який не забули
Чайовській пощастило вижити. Про пережите вона згодом розповідала без прикрас – як людина, яка не потребувала співчуття, бо вже сплатила надто високу ціну. Жінка працювала на заводі з виробництва боєприпасів, де – за її словами – пройшла крізь пекло. На згадку про знущання нацистських наглядачок залишилися зламаний ніс та шрами від укусів собаки, яку нацькувала аусзеєрка (Aufseherin). Після визволення Францішка отримала статус інваліда й до кінця днів пересувалася на милицях. За цими спогадами – зламане життя, перекреслене війною.
Про свою рятівницю родина Вайнриб згадала далеко не одразу після завершення війни. Лише у вересні 1991 року Інститут Яд Вашем нагородив Францішку Чайовську медаллю “Праведник народів світу” – як підтвердження того, що про її подвиг не забули. Подвиг, за який довелося сплатити скаліченим тілом. Ця мужня жінка пішла у засвіти у вересні 2001 року, її поховали на Раковицькому цвинтарі (Cmentarz Rakowicki) у Кракові. Це ім’я нагадує людям про те, що були й інші поляки, які так і не отримали звання Праведників народів світу. Але місто пам’ятає краків’ян, котрі обирали добро, ризикуючи власним життям заради чужого. Історія Францішки Чайовської залишилася яскравим свідченням того, що навіть у найтемніші часи світло людяності ніколи не згасне.