В історії Польщі було чимало видатних політиків, які у вирішальні моменти ставали підтримкою для своєї держави. Саме такою постаттю є Владислав Яворський (Władysław Jaworski) – один із найяскравіших представників галицького консерватизму, юрист європейського рівня та політик, чия діяльність суттєво вплинула на перебіг національних подій у часи Першої світової війни, пише krakowyes.eu.
Юрист, що керував легіонами та історією
У Галичині з перших днів Першої світової війни саме консервативні діячі перехопили кермо керування. Створення Надзвичайного національного комітету (Naczelny Komitet Narodowy) – органу, без якого легіонерський рух навряд чи набув би сили, – об’єднало різні політичні групи краю, хоча центром все ж таки залишалася партія “Станчиків” (Stańczyków). Її провідною постаттю був Владислав Яворський – відомий юрист, блискучий парламентар і чудовий стратег.
Політична діяльність Яворського завжди йшла поруч із його академічною кар’єрою, але саме наука давала основу, яка вирізняла цього діяча з-поміж інших політиків. З 1884 року, коли він вивчав право, тісно співпрацював із Ягеллонським університетом. У 1906 році здобув звання професора вишу. Як юрист не обмежувався однією галуззю, його доробок охоплював цивільне, адміністративне та конституційне право, а численні праці ставали настільними книгами для студентів і колег. У підході Яворського до права відчувалися система й порядок: він вважав, що кожна норма має своє місце у загальній ієрархії. До будь-якого практичного питання підходив, спираючись на тверду теоретичну основу.
Той, хто вмів домовлятися з історією
У політиці Яворський з’явився як природний продовжувач своєї академічної логіки. Він одразу приєднався до краківських консерваторів, які були серцем політичного та інтелектуального життя автономної Галичини. Швидко здобув авторитет і став одним із засновників та лідерів Партії національних правих (Stronnictwo Prawicy Narodowe). У 1911 році Яворський був одним із тих, хто формував Генерал-губернаторський блок – коаліцію консерваторів та Селянської партії Яна Стапінського (Stronnictwo Chłopskie Jana Stapińskiego). Саме він забезпечив політичну підтримку генерал-губернатору Міхалу Бобжинському (Michał Bobrzyński). Ім’я Яворського було вже впізнаваним серед тих, хто приймав важливі для країни рішення, а його думка цінувалася не менше, ніж голос досвідченого дипломата.
Початок Першої світової війни став моментом, коли політик Яворський вийшов із тіні старших консерваторів. Він виступив посередником у непростих домовленостях між консерваторами, яким довіряв Відень, та лівоцентристською Комісією Конфедеративних Незалежних Партій (Komisja Konfederacyjnych Partii Niepodległościowych). Ця нестандартна спілка, яка поєднала ідеологічно непримиренних супротивників – соціалістів і консерваторів, – заклала основу для створення Надзвичайного національного комітету. Саме цей орган став структурою, яка дала можливість польським легіонам діяти організовано.
Логіка права та хитросплетіння політики
Фото: Яворський у складі Надзвичайного національного комітету
Спочатку Яворський очолив Краківську секцію Надзвичайного національного комітету, а у січні 1915 року, після відставки Юліуша Лео, став головою організації. На думку польського історика та публіциста Шимона Рудницького (Simon Rudnicki), саме створення комітету врятувало легіони Пілсудського від ліквідації. Без підтримки їх би роззброїли або задіяли до австрійського ландштурму.
Від самого початку Яворський щиро підтримував формування легіонів. Він прагнув зменшити внутрішні конфлікти та намагався об’єднати різні польські сили. Його переконання було простим: якщо наприкінці війни існуватимуть кілька польських дивізій, які вже матимуть славу, то незалежно від того, хто переможе, політикам доведеться з ними рахуватися. Так, у серпні 1914 року мало хто уявляв справжню незалежність Польщі, але зусилля прикладалися скрізь, щоб витиснути з війни максимум для національних інтересів.
Посередник у вирі амбіцій
Фото: Яворський у складі Надзвичайного національного комітету
Яворський послідовно підтримував ідею австро-польського рішення. Він вважав, що об’єднання неподільного Королівства з неподільною Галичиною є основою польських прагнень. У його баченні майбутня польська держава, як і Угорщина, мала стати третьою гілкою Габсбурзької монархії – автономною та міцною. Але при цьому – інтегрованою у широку структуру, яка забезпечить безпеку та стабільність для народу. Його розрахунки завжди були точними, а дії – обережними. Бо Яворський бачив, що історичні можливості не терплять поспіху, і лише терпляча робота з людьми та інституціями здатна гарантувати реальний результат.
Головування у комітеті було складним завданням. Там вирував свій, майже хаотичний світ – різні групи й особистості проштовхували власні цілі та амбіції. Крім того, Комітет мусив постійно зважати на те, що перебуває під наглядом Відня. У травні 1915 року Яворський писав із гіркотою, що хоча вони “одягнули Пілсудського в імперсько-королівські чоботи та перетворили Сокольницького на дипломата”, навіть у самому національному Комітеті немає справжньої єдності. Зазначав, що політики тримаються разом вимушено, а у Легіонах кожен прагне йти своїм шляхом. На його думку, Пілсудський, Сікорський, Загурський прагнули стати єдиними лідерами, символами та диктаторами. Ці слова найкраще відображали складність його позиції, коли важелів контролю було небагато.
Маленький острів у великій війні
Фото: Яворський у складі Надзвичайного національного комітету
Яворський очолював Комітет до квітня 1916 року, потім знову став віцепрезидентом, відповідав за західні справи комітету. Попри всі труднощі, відчував внутрішнє задоволення від зробленого. Акт 5 листопада 1916 року більшість поляків зустріла як переламну мить на шляху до незалежності. Королівство Польське ще не мало повних кордонів і перебувало під пильним наглядом центральних держав, але повернулося на мапу Європи. Ця штучна держава була результатом роботи легіонерів і Надзвичайного національного комітету.
У своєму щоденнику Яворський із гордістю писав, що відчуває, ніби жив недаремно і “щось зробив для своєї країни”. Бо якби вони втекли з Відня, то русофільство стало б всемогутнім. А те, що їхній “маленький острівець” вижив і переміг, можна вважати вагомим досягненням, яке потім визнає історія. Ці діячі не дали розділити Королівство та Галичину, перетворити їх на прусську провінцію.
Яворський проти хаосу
Та далі все ускладнилося. Відносна єдність у таборі легіонів зруйнувалася після так званої “Кризи присяги”, а австрійці відмовилися від польських інтересів на користь українських у Брест-Литовському мирі 1918 року. Австро-польська концепція припинила існування, а разом із нею завершилася активна робота Яворського. У Другій Польській Республіці він опинився у тіні політики, бо національно-права партія дистанціювалася від колишніх лідерів. Тому у 1918 році юрист сам покинув політичну арену й зосередився на навчанні та науці. Керував цивільною секцією Кодифікаційної комісії, брав участь у дискусіях щодо конституційних питань. Працював тихо, але впевнено, як завжди діяв – без галасу, але з результатом, який залишав слід у системі держави.
Проєкт Конституції та мрія про зміни
Владислав Яворський писав плідні монографії та дослідження з цивільного та адміністративного права Австро-Угорщини та Польщі. Його тексти були не лише науковими трактатами, вони аргументували те, як наука здатна служити державі, як системний і логічний підхід до права допомагає утримувати порядок у складних умовах.
Професор Владислав Яворський залишився найпроникливішим критиком Березневої Конституції. У своїх працях доводив, що оптимістичні передумови на папері мало сприяють реальній політичній стабільності. Його побоювання справдилися у травні 1926 року, коли Пілсудський здійснив державний переворот. У журналі “Час” (Czas) Яворський опублікував один із своїх найвідоміших текстів – “Рокош” (Rokosz), у якому критикував дії Пілсудського. Ще через 2 роки розробив “Проєкт Конституції” (Projekt Konstytucji), де продемонстрував, як належно побудована політична система здатна приборкати внутрішні конфлікти та зміцнити державу. Багато ідей Яворського пізніше знайшли місце у конституції квітня 1935 року.
Тихий герой польської незалежності
Коли Владислав Яворський пішов у засвіти у 1930 році, Польща втратила одного з найвидатніших юристів свого часу, людину, яка у своєму житті поєднувала глибоку науку та реальні державні потреби. Ім’я поступово забулося, але слід, який він залишив у праві та історії незалежності країни, залишився назавжди. Слід малопомітний, але міцний, як і фундамент, на якому тоді будували майбутнє Польщі.
В Івано-Франківську та Коломиї та рідних Балинцях його ім’ям названо вулиці, встановлено меморіальні дошки та проводяться наукові лекції, присвячені ролі Яворського у політиці та правознавстві. У Кракові ж цього діяча згадують здебільшого у наукових колах, публікаціях та дослідженнях, присвячених діяльності національного комітету та польських легіонів.