Раковицький цвинтар у Кракові (Rakowicki Cmentarz), заснований у 1803 році, є головним історичним некрополем міста – тихою кам’яною книгою, на сторінках якої переплелися долі багатьох народів і епох. У 1920 році його територію розширили, створивши поруч військове поховання, відоме серед краків’ян як цвинтар на Прандоті (cmentarz przy ulicy Prądnickiej). Саме там польський дослідник Євген Місило (Eugeniusz Misilo) виявив місця поховань 53 українців, страчених у стінах комуністичної в’язниці Монтелюпіх (Montelupich) та у таборі Явожно (Jaworzno). Про це десятиліттями мовчали каміння й вітер, пише krakowyes.eu.
Від історії до документів
Офіційно “Явожно” значився як “Центральний табір праці”. Та за м’якою оболонкою бюрократичних слів ховалася зовсім інша реальність. Це було місце не праці, а страждань – центральна катівня, створена на руїнах, які залишили після себе попередні окупанти. Під час Другої світової війни нацисти облаштували там філію концтабору Аушвіц-Біркенау (Auschwitz-Birkenau). Після падіння Третього Райху бараки не спорожніли: нова польська комуністична влада почала їх використовувати ще до офіційної капітуляції Німеччини. Туди привозили сілезців, цивільних німців, німецьких військовополонених, членів польського збройного антикомуністичного підпілля, а згодом – у 1949–1950 роках – навіть польських малолітніх злочинців.
Для українців це місце стало символом мовчання, яке тривало десятиліттями. Про репресії й табір “Явожно” поляки знали, але боялися про це говорити. Як і про Голодомор в Україні, про Явожно не писали, не згадували, не допускали до публічного простору. Лише після падіння комуністичного режиму правда почала виходити на світло. Першим знаком повернення пам’яті стало урочисте богослужіння 27 вересня 1992 року – відкрите вшанування закатованих поляків та українців. У Явожно зібралися родини загиблих, колишні в’язні табору, представники української громади. Цей день став символом відновленої гідності, і відтоді молитва за жертв катівні перетворилася на щорічну традицію.
Шукач правди минулого
Особливе місце в історії цього трагізму посідає Євген Місило – польський історик та архівіст українського походження, директор приватного Українського архіву у Варшаві. Його предки походили з Перемищини, звідки їх депортували під час операції “Вісла” до Вармінсько-Мазурського воєводства. Місило виріс у тіні травмованої історії й присвятив своє життя тому, щоб повернути голос тим, кого намагалися позбавити навіть імені. Вивчав злочини, скоєні проти українців у Польщі під час Другої світової війни та після неї, документував депортації, шукав матеріали в архівах, які тривалий час були утаємниченими.
Робота над книжкою про табір у Явожно привела науковця у 2019 році на Раковицький цвинтар у Кракові. Там він відшукав місця поховань 53 українців, страчених після катувань і тортур. У своїх інтерв’ю дослідник зізнавався, що пише з пошани до правди, з любові до історії та з вірою у те, що пам’ять – це останній прихисток гідності. Він роками збирав спогади свідків, відновлював історії учасників українського підпілля – і тих, хто загинув, і тих, кого засудили у комуністичних в’язницях на смерть. Його праці повернули пам’ять про багатьох українців і поляків, замордованих у Явожні.
Життя та смерть
Вдалося з’ясувати, що у червні 1947 року до Явожна привезли перших 16 українців. У вантажівці в’язнів розмістили так, щоб вони не могли бачити один одного, їх конвоювали солдати Корпусу внутрішньої безпеки (аналог військ НКВД). У таборі заздалегідь пустили чутки, ніби це перша група українців, призначених до звільнення. Так влада душила паніку та ламала волю. Насправді ж це була перша група заарештованих, яких після жорстокого слідства, що велося у таборі, відправили до Кракова на суд. Ніякої свободи не було й близько. На в’язнів чекали тортури, роки ув’язнення та смерть.
Колишній в’язень цього табору, багатолітній голова Спілки українців-політв’язнів Йосип Мица (Józef Mica), якому пощастило вижити, через десятиліття дав свідчення прокуророві Інституту національної пам’яті Польщі. Він згадав про те, як його забрали до Монтелюпіх, де й відбувся судовий процес. Процедура тривала близько пів години на чотирьох звинувачених. Привезли їх тоді 35, а пощастило вижити лише 3 чи 5.
Військові трибунали та “справи УПА”
Пізніше з Явожно до Кракова привезли кілька груп ув’язнених, транспортування яких тривало протягом кількох днів. Вдалося встановити імена 53 українців, щодо яких були виконані судові вироки; їхні поховання здійснювалися відповідно до офіційних документів і протоколів.
Відомості про доставлених людей дають змогу побачити масштаб подій:
- друга група – 28 осіб;
- 2 липня 1947 року – 62 особи;
- 12 липня – 36 осіб;
- 29 липня – 63 особи;
- 22 серпня – 25 осіб;
- серпень – 75 осіб (найбільша група);
- вересень – 219 учасників трибуналу.
Загалом за кілька місяців із Явожно вивезли до Кракова щонайменше 560 осіб, серед яких 90 жінок – матерів, дочок і сестер, які не вчинили жодного злочину, окрім того, що народилися українками в цей період. Попри те, що всі вони були цивільними особами, їхні справи розглядав Військовий окружний суд у Кракові. Найпоширенішим обвинуваченням для українців був зв’язок з Українською повстанською армією.
Безіменні могили й таємниця поховань
Попри багаторічні дослідження, науковцю Євгену Місило бракувало найважливішої ланки – інформації про місця поховання страчених. І не лише тих, кого розстріляли у Кракові, а й кого засудили до смертної кари військові суди у Ряшеві, Перемишлі, Любліні, Варшаві чи Ольштині. Всі ці люди без сліду зникли у мороці комуністичного терору. Поштовх стався несподівано: в актах одного із засуджених до смертної кари Місило виявив документи, які підіймали завісу над страшною таємницею. Перший із них – лист начальника тюрми Монтелюпіх, поручника Болеслава Кубацького до Уряду цивільного стану у Кракові.
Він повідомляв, що 9 липня 1947 року у в’язниці Монтелюпіх померли українці:
- Михайло Мачишин;
- Францішек Зубальський;
- Володимир Панкевич;
- Микола Срібний;
- Михайло Стадницький.
Інший лист, датований 19 липня 1947 року, ще страшніший у своїй буденності. У ньому начальник тюрми просив забезпечити транспорт для перевезення тіл померлих в’язнів Григорія Андрусєчка, Йосипа Козловського, Івана Лайкоша, Йосипа Меньо, Стефана Павліва, Володимира Пристая та Данила Ткача. Пізніше з’ясувалося, що ці в’язні “Явожно” були мешканцями села Голучково Сяницького повіту. Результатом поїздки дослідника до Кракова та кількох днів кропітких пошуків на Раковицькому цвинтарі став опублікований список могил українських в’язнів табору в Явожно, яких засудили до страти.
Відновлення історичної правди
Документ вчений уклав на підставі цвинтарних книг, а також унікальних документів, виявлених у місцевому архіві, зокрема оригінальних “свідоцтв про смерть”. Там йшлося, що розстріляних ховали на головному цвинтарі при вулиці Раковицькій та на старому військовому некрополі при вулиці Прандоти. Хоча стали відомі всі місця поховання страчених у в’язниці Монтелюпіх, самі їхні могили не збереглися. Причиною тому – відсутність оплати за утримання. Після завершення встановленого законом двадцятирічного терміну більшість ділянок віддали під нові поховання мешканців Кракова.
Крім того, частину могил ліквідували ще у 1960–1970-х роках, лише деякі протрималися аж до 2009 року. Водночас адміністрація цвинтаря підтвердила, що у більшості випадків останки в’язнів не вилучали.Тож ймовірно вони так і залишилися під новими похованнями. Лише у трьох достеменно встановлених випадках – Василя Бушкевича, Стефана Лісєчка та Антонія Войтка – тіла були ексгумовані й перенесені до новоствореної крипти. Там у спільній безіменній могилі з написом “Пам’яті тих, що відійшли” лежать також останки інших ексгумованих патріотів.
З’ясувалося також, що не всіх страчених в’язнів одразу ховали на Раковицькому цвинтарі. Частину жертв спочатку перевозили до кафедри описової анатомії Ягеллонського університету, де тіла використовували для навчання медиків. У закладі їх зберігали від шести місяців до року, після чого непомітно переправляли на цвинтар і ховали у безіменних могилах.
Від забуття до вшанування
Фундаментальна праця Євгена Місила, присвячена історії табору в Явожно побачила світ у 2022 році. Дослідник представив майже 4000 короткі біографії в’язнів, понад 600 світлин, величезний пласт спогадів та свідчень, наданих прокурорам Інституту національної пам’яті Польщі. Не забув і про схему табору та велику кількість інших важливих документів та матеріалів. До речі, цю книгу можна знайти та замовити онлайн. Весь прибуток від продажу автор планував витратити на підготовку другого тому “Табір Явожно” (Obóz “Jaworzno”), де обіцяв відкрити нові імена знищених патріотів Польщі та України.