Слово “мер” звучить звично, зазвичай його пов’язують із демократичними виборами, сучасним політичним устроєм, суворими костюмами та камерними залами, пише krakowyes.eu. Але ця посада має набагато давніше походження, ніж може здатися. У Кракові її було засновано 16 квітня 1792 року, щоб запровадити потрібні для країни реформи. Потім одні обранці обіймали посаду по декілька років, інші – по кілька місяців. Найменше перебував на посту мера Кракова Александер Жарук-Михальський (Aleksander Żaruk-Michalski) – лише 13 днів, які стали важливими для міста.
Роль посади мера для Кракова
Запровадження цієї посади у XVIII столітті, коли останні часи доживала стара Річ Посполита, а Чотирирічний сейм ухвалив Закон про міста за рік до другого поділу країни, посада мера стала символом надії на реформу, яка так і не встигла врятувати державу. Але пізніше ситуація змінилася, час довів, що рішення було правильним. У довгій історії Кракова посаду міського мера обіймали 47 осіб – і це без урахування німецьких старостів часів нацистської окупації. Примітно, що лише 9 мерів народилися саме у цьому місті. Одним із інших 38 став Александер Жарук-Михальський – уродженець Варшави, якого доля несподівано привела на керівний пост одного з найважливіших польських міст у післявоєнний період.
Його коротке, але символічне керування стало віддзеркаленням буремних змін, коли Краків намагався знайти новий шлях у світі, який стрімко трансформувався. Жарук-Михальський прийшов до влади 21 січня 1945 року – одразу після того, як радянські танки увійшли до Кракова. Його призначення не супроводжувалося урочистостями. Це була адміністративна необхідність: місту потрібен був керівник, хоча б тимчасовий, щоб слідкувати за порядком, розпочати відбудову, підписувати накази. Але Жарук-Михальський залишався на посаді недовго – лише до 2 лютого. Потім його змінив Альфред Фідеркевич – переконаний комуніст, якого підтримували нові сили, які почали диктували свій хід польської історії.
Молодість під знаком ідеалізму
Жарук-Михальський народився у 1906 році у Варшаві в сім’ї залізничного техніка. Освіту здобув у Львівському університеті, де вивчав економічну географію, здібний студент продовжив наукову роботу і навіть здобув докторський ступінь, що стало першим кроком на шляху до великої політичної боротьби. До Другої світової війни був активним учасником Спілки незалежної соціалістичної молоді – організації, яка загартувала його ідеї та волю. Коли почалася окупація, його не зламали ні страх, ні репресії. Александер очолив групу польських соціалістів у Кракові, яка стала частиною Польської робітничої соціалістичної партії. Саме звідти почався його шлях у політику: у грудні 1943 року увійшов до складу Державної національної ради – підпільного парламенту, який визначав майбутнє Польщі. Членом цієї організації залишався до 1947 року.
Після Варшавського повстання не став сховатися у тіні. Навпаки, приєднався до партизанських загонів Народної армії, борючись проти окупантів у найскладніші часи. Пізніше, разом із групою лівих соціалістів, відіграв ключову роль у політичному відродженні Кракова. Відроджена Польська соціалістична партія – так звана Люблінська – делегувала його до підпільної Воєводської національної ради. Саме 24 січня 1945 року, у часи повоєнного хаосу та невизначеності, Жарук-Михальський очолив міську національну раду Кракова. Від неї невдовзі отримав посаду мера, коли місто королів прагнуло знову стати вільним і відновитися після страшних випробувань війни. Коротке керівництво цього політика стало символом надії та нового початку.
Тіньова влада нового світу
Вирішальну роль у долі Жарук-Михальського зіграла підпільна Воєводська національна рада. Як, власне, і у житті самого Кракова. Бо саме рада стала силою, яка взяла на себе керівництво містом у січні 1945 року, коли тільки увійшли радянські війська й почалися спроби встановити нові порядки. Учасники ради не давали урочистих присяг чи публічних виступів, а працювали з-за куліс – швидко, цілеспрямовано й жорстко. До речі, такі підпільні ради створювалися в усіх містах Польщі як надійний механізм, коли прагнули взяти владу до рук ще до того, як встигне оговтатись незалежницька еліта. Їх створив Польський комітет національного визволення, за яким стояла Москва. Радянський Союз не збирався чекати, поки поляки самі вирішать, хто керуватиме країною після Другої світової війни. У Кракові, ще до того як місто остаточно звільнили, активісти комуністичної партії сформували тіньовий уряд. Без гучних заголовків, але з чітким планом: встановити контроль над усім: від харчових пайків до посади міського голови. Тимчасових мерів призначали не на мітингах, а у кімнатах, де працювали друкарки і патрулі міліції.
Ці ради організовували народні суди, конфісковували маєтки “ворогів народу”, видавали накази. Та водночас вели війну, тільки не проти німців, а проти інших поляків. Проти Армії Крайової, тіньової делегації лондонського уряду, проти будь-кого, хто мріяв про іншу Польщу – не комуністичну. І в цій боротьбі підпільні ради перемагали не силою переконань, а силою підтримки з Москви. У XXI столітті ці структури стали складниками складного політичного переходу, але тоді, у зруйнованих містах і селах, вони були реальністю. Саме з таких рад і почалася епоха Польської Народної Республіки – держави, яку контролював Радянський Союз.
Політична буря у Кракові
Жарук-Михальський увійшов до історії як перший повоєнний мер Кракова, але його перебування на посаді виявилося надзвичайно коротким. Вже 2 лютого він подав заяву про відставку – і її прийняли. Офіційно причиною відмови від посади газети називали призначення пана Александера на іншу центральну посаду, але насправді все було набагато складніше. Міжпартійна угода розставила крапки над “і”: місце губернатора отримав представник Польської соціалістичної партії, а крісло мера міста Кракова віддали обранцю від Польської робітничої партії. Цей політичний розподіл змусив провести негайні кадрові зміни, а Жарук-Михальський вирішив із гідністю поступитися, а не йти проти системи. Тоді контакти і адресу мера міста Кракова знали тільки обрані особи, яким не мали звички відмовляти.
Втім, з політичної сцени цей діяч не пішов. У Варшаві він очолив Президію Ради міністрів як директор, активно працюючи над відбудовою державних структур. Паралельно приєднався до секретаріату Центрального виконавчого комітету Польської соціалістичної партії, де став заступником голови та секретарем Верховної ради, ці позиції залишили пана Александера впливовою особою у Кракові. Державна кар’єра продовжувалася стрімко: його підвищили до заступника державного секретаря у Міністерстві державного управління. У 1949–1950 роках Жарук-Михальський очолював Національну раду Варшави, доки цю посаду не об’єднали з мерством. Згодом перейшов до Міністерства закордонних справ.
Наукові досягнення та визнання
Після 1957 року шлях вивів пана Александера далеко за межі Польщі – він став представником країни у Міжнародній комісії з нагляду та контролю у Камбоджі, де боровся за мир і стабільність у буремному регіоні. Проте дипломатія була лише частиною його життя. Жарук-Михальський чимало часу присвятив науці й викладанню, глибоко вивчав складні питання геополітики. Його дослідження, особливо присвячені Китаю та колоніальним імперіям Франції й Нідерландів, мали вагомий внесок у розумінні світових процесів того часу. Визнання не забарилося, у колекції політика були такі високі нагороди як Срібний хрест Ордена Віртуті Мілітарі, Хрест Грюнвальда III ступеня та Хрест “За хоробрість”.
26 листопада 1992 року Жарук-Михальський пішов з життя у Варшаві, його останній спочинок – на Повонзківському цвинтарі. Все життя пан Александер вміло лавірував у складних політичних штормах, залишаючись при владі й впливаючи на перебіг подій у повоєнній Польщі. Його постать – тінь між двома епохами: з одного боку, трагічне минуле, з іншого – тоталітарне майбутнє. Але саме такі особистості й визначають моменти, в яких історія пульсує найбільше, коли старий лад зникає, а новий ще тільки починає набувати обрисів. І саме у такий проміжок Жарук-Михальський став символом короткої паузи між окупаціями на 13 днів, хоча радянська тоді називалася “визволенням”.
У XXI столітті Александера Жарук-Михальського не згадують у шкільних підручниках, його іменем не називають вулиці, не знають в обличчя як, наприклад, мера Кракова Яцека Майхровського. Але в історії кожного міста є тіні – люди, які з’явилися на мить, щоб тримати місто за руку у перехідний час. І Жарук-Михальський залишився в історії однією з таких тіней польського Кракова.