У Польщі XX століття організація “Солідарність” (Solidarność) стала більше, ніж профспілкою, вона перетворилася на символ свободи й сили простих людей, здатних змінити всю країну. Коли мільйони поляків встали на захист своїх прав, Краків теж перетворився на один із найактивніших осередків цього руху. Під Вавелем робітники Нової Гути зустрічалися зі студентами та інтелігенцією, щоб об’єднати свої зусилля у боротьбі проти репресивного режиму. Місто дихало протестами: страйки, демонстрації, підпільні газети, летючі акції – все це зробило Краків центром змін. Історія міста без “Солідарності” неможлива, адже це історія про людей, які першими наважилися сказати “ні” чинній владі, пише krakowyes.eu.
Про те, як Краків створював “Солідарність”
Наприкінці літа 1980 року у Кракові раптом почали вирувати робітничі настрої, це докотилася хвиля протестів із Гданська. Починалося з маленьких ініціатив у робітничих цехах, університетських аудиторіях, розмов на заводських прохідних. Але дуже швидко рух став набирати потужності. Найсильніше він укорінився у Новій Гуті – гігантському металургійному комбінаті, що був гордістю соціалістичної економіки й водночас – символом залежності від державної машини. Там працювали десятки тисяч людей, і створення незалежного профспілкового осередку “Солідарність” мало вибуховий ефект.
До робітників приєдналися викладачі та студенти Ягеллонського університету, науковці Політехнічного університету, працівники транспорту та будівельних компаній. У Кракові поступово сформувалася своя “Солідарність” як соціальний рух – з одного боку масивний промисловий робітничий клас, а з іншого – інтелігенція з традиціями. Разом вони почали творити структуру, яка швидко стала однією з найпотужніших у всій Польщі.
Дух опору у серці Малопольщі
У кожному русі, навіть найбільш стихійному, завжди з’являються ті, кого слухають, кому довіряють, хто бере на себе всі ризики. Для краківської “Солідарності” такою особистістю став робітник із Нової Гути Мечислав Гіль (Mieczysław Gil). Він не був професійним політиком чи оратором, але мав те, що у таких ситуаціях важить найбільше – авторитет серед робітників. У цехах його знали як людину чесну та порядну, що й зробило Мечислава лідером. Його підтримали Станіслав Хандцлік (Stanisław Handzlik), Богдан Ліс (Bogdan Lis) та інші активісти, які координували робітничі осередки. Але краківська “Солідарність” не обмежувалася заводом, до неї приєднувалися науковці, юристи, митці. Вони організовували дискусійні клуби, допомагали з виданням нелегальної преси, радили як обійти цензуру та захистити краків’ян від переслідувань.
Важливою була й підтримка Церкви. Кардинал Францішек Махарський, який став наступником Кароля Войтили у Кракові, бачив у “Солідарності” не лише політичний, а й моральний рух. У його резиденції збиралися активісти, знаходили захист ті, хто опинився під загрозою арешту. Церква давала “Солідарності” ще й силу віри у те, що опір має сенс. Саме у цьому поєднанні робітників, студентів, інтелектуалів і священників й полягала унікальність краківської “Солідарності”. У місті це була не профспілка, а велика громадська спільнота, яка вчилася жити та діяти всупереч системі.
Вулиці, що пам’ятають
На початку 1981 року Краків вже не можна було уявити без “Солідарності”. Кількість учасників зростала майже щодня, дуже швидко рахунок пішов на десятки тисяч, а у регіоні – понад сто тисяч. Атмосфера склалася особлива: у заводських їдальнях, на вулицях і навіть у чергах до крамниць люди вже не розмовляли пошепки. Членство у “Солідарності” стало не лише профспілковою приналежністю, а й ознакою громадянської позиції. Молодь з університетів вчилася працювати пліч-о-пліч із робітниками, а ті, хто тримав у руках молот чи кермо трамвая, почувалися частиною великого громадського руху.
Величезні демонстрації у Новій Гуті поступово перетворили район на політичну арену: транспаранти, гасла, натовпи, які вимагали правди та свободи. Влітку 1981 року у центрі міста відбулися мітинги, які збирали тисячі людей, для багатьох краків‘ян це було перше відчуття справжньої свободи слова. У підпільних друкарнях випускали газети та листівки “Hutnik”, “Krakowska Solidarność”, “Mała Polska”. Вони розходилися містом швидше, ніж їх встигала вилучити цензура. Містяни вбачали у цих текстах не лише важливу інформацію, а й відчуття, що вони не самотні.
Активісти організовували й “летючі демонстрації”, коли кількасот людей швидко збиралися, скандували гасла й блискавично зникали, залишаючи міліцію дезорієнтованою. Костели приймали учасників для таємних зустрічей і молебнів. Все це трималося на ентузіазмі людей, які розуміли: навіть найменша спроба опору має значення.
Боротьба, яка змінила Краків
У 1980-1981 роках Краків почав сміливіше виходити на вулиці. Коли у Гданську страйкували суднобудівники, у Новій Гуті колег підтримали солідарними акціями. Коли у Варшаві готувалися до загальнонаціональних демонстрацій, у Кракові теж вирували мітинги. На площах міста з’являлися транспаранти з закликами про свободу, незалежність і право на власний голос. Особливо гучними були травневі та серпневі маніфестації 1981 року. Вони зібрали у Кракові десятки тисяч людей, які не боялися говорити вголос те, про що донедавна ризикували лише шепотіти на кухні.
Місто, яке століттями було символом польської історії, поступово перетворювалося на арену для нової боротьби. А коли в грудні 1981 року генерал Ярузельський оголосив воєнний стан, саме краківські робітники першими вийшли на протест проти заборони “Солідарності”. У Новій Гуті спалахнули страйки, і хоча їх швидко розігнали міліція та армія, ці спроби увійшли до історії як один із найяскравіших прикладів опору. Після цього діяльність “Солідарності” заборонили, лідерів, серед яких був і Мечислав Гіль, заарештували. Приміщення профспілок відібрали, рахунки заблокували.
Від підпілля до нової профспілки
У наступні роки “Солідарність” у Кракові перетворилася на майстерню підпільної активності. Вона була помітною під час усіх річниць вшанування: від подій серпня 1980 року до пам’яті про розстріляних робітників на узбережжі. Також організовували нелегальні виставки, літературні вечори, зустрічі з інтелектуалами, які публічно підтримували рух. Для Кракова, де завжди цінували культуру та духовність, це було особливо важливо, бо “Солідарність” поступово ставала способом життя та мислення.
Тому коли наприкінці 1980-х років влада вже не могла ігнорувати тиск громадськості, а “круглий стіл” відкрив шлях до реформ, у Кракові це сприйняли як власну перемогу. Люди добре пам’ятали, з чого все починалося, і знали: їхні страйки, газети, мітинги теж підточували стару систему. Справжнє відродження відбулося у 1989 році після “круглого столу” і перших частково вільних виборів. Тоді “Солідарність” знову зареєстрували як незалежну профспілку, а разом з іншими осередками відновив свою діяльність і краківський.
Краківська “Солідарність” крізь час
Після легалізації у 1989 році профспілка продовжила діяти як офіційна організація NSZZ “Solidarność” (Незалежна самоврядна профспілка „Солідарність”) по всій Польщі. Вона зберегла структуру та регіональні відділення, у 2020-х роках у Кракові діє “Małopolska “Solidarność”, що об’єднує робітників різних підприємств Малопольщі. Так, “Солідарність” визнали як найбільший соціальний рух у світовій історії, котрий визначив майбутнє країни ще за часів ПНР.
Сучасна організація – вже не підпільний рух і не масовий протест, як у 1980-х роках. Організація стала звичайною профспілкою: захищає права працівників, проводить перемовини з роботодавцями, бере участь у суспільних та політичних дискусіях. Її роль у сучасному житті менш драматична, ніж у часи боротьби з комуністичною владою, але організація все ще має вплив та авторитет завдяки своїй історії. “Солідарність” також зберігає історичну пам’ять, нагадуючи мешканцям Кракова про боротьбу за свободу та громадянську активність, яка сформувала сучасне місто.