Найстрашніше з усього, що здатне прожити людство, – однозначно війна… Річ, яка є уособленням тисяч смертей, невщухаючих сирен, постійних пострілів, гучних вибухів та ворожої окупації. Прикро, але факт: за час одного з наймасштабніших збройних конфліктів, тобто за час Другої світової, з усіма перечисленими вище поняттями, зокрема і з тим, як воно жити під час війни, ознайомилися мільйони осіб з різних країн та міст. Не виняток і краків’яни. Детальніше про захоплення міста німцями та про те, як воно жило в 1939-1945 роках, – у матеріалі далі на krakowyes.eu.
Окупація Кракова
1 вересня 1939 року стало найтрагічнішим днем для всіх тих, чию долю змінила Друга світова війна: саме тоді німецька армія перейшла від простого планування до безпосереднього втілення в життя загарбницьких задумів. Першими бої прийняли міста Польщі. Конкретно до Кракова фашисти дійшли на шостий день після початку війни, але бомби та ракети летіли на місто, починаючи з того ж самого 1 вересня. Зрозуміло, що подібна атмосфера нагнала неабияку паніку на місцевих, відтак десятки тисяч краків’ян стали виїжджати з рідного дому відразу ж після того, як на власні очі побачили наслідки ворожих прильотів. Не можна не зауважити, що одними з перших місто залишили багато представників влади, воєводського керівництва, чиновників та працівників спецслужб – пожежники, правоохоронці та медики.
Звичайно, не лише через це, але, поміж іншим зважаючи й на такий факт, Краків упав за 3 дні: уже 6 вересня 1939 року німецька армія на чолі з В.Лістом розгулювала центром міста, а польські військові під командуванням генерала Антонія Шилінга були змушені відступити. Для краків’ян, зрозуміло, це стало трагедією, а для фашистів – навпаки святом. На честь своєї перемоги загарбники відразу ж зібрали містян у центрі міста та урочисто повідомили: тепер господарі міста – вони. Так і розпочалися довгих 5 років 4 місяці та 12 днів окупації, які, очевидно, безслідно для краків’ян не пройшли.
Хрест столиці Генерал-губернаторства
Перше, що зробили нацисти, захопивши Краків, – оголосили населений пункт столицею Генерал-губернаторства – тимчасової адміністративно-територіальної одиниці, утвореної представниками Німеччини на окупованих землях. Для міста це мало дві сторони медалі. З позитиву – фашисти не зачіпали його від слова зовсім: якщо порівнювати з іншими вщент зруйнованими місцями, Краків виглядав звичайним населеним пунктом, яким він був і до війни. Нагадували про вересневі події 1939 року хіба що розбомблені у перші дні аеропорт, військова радіостанція, залізничний вокзал та костел святого Флоріана.
З негативу – місто кишіло німцями. До новоствореної столиці переселяли всіх важливих для нацистів осіб. Ба більше – закликали переїздити туди навіть середньостатистичне населення, бо ж, мовляв, Краків не польське, а місто з давнім німецьким корінням – такою була ворожа пропаганда, якою окупанти виправдовували своє «хороше» ставлення до обраної ними столиці. Щоправда, те «хороше» ставлення аж ніяк не стосувалося краків’ян.
Найбільшою трагедією часів окупації для місцевого населення було те, що їх силоміць виселяли із власних домівок, аби там мешкали представники загарбницької нації. Для порівняння: до Другої світової війни у Кракові на постійній основі перебувало близько тисячі німців, а в 1944 році їхня кількість уже дорівнювала понад 50 тисячам. Життя ж тих краків’ян, яким пощастило залишитися вдома, нацисти перетворили на пекло, адже, як писав один із істориків, “загарбники поводилися з поляками гучно, агресивно і брутально”.
Окупація: що змінилося для краків’ян?
Краків’яни копають протитанкові рови у 1939 році
По-перше, в місцевого населення, як ми вже писали вище, відібрали домівки і загалом право жити там, де вони цього хотіли. Адже місто умовно поділили на три зони: німецьку, змішану та польську, і якщо німцям переходити на іншу сторону дозволялося, то от полякам – категорично заборонялося. У 1942 році “велике переселення” досягло пікового рівня абсурдності, адже через таку собі еміграцію краків’янам не лишилося місця на малій батьківщині. Відтак їх відправляли жити за межі рідного міста – до Велички, Мислениць та інших довколишніх населених пунктів.
Окрім того, на краків’ян загарбники дивилися не як на людей, а як на робочу силу. Місцевих змушували працювати лише на німців, робити це понаднормово і ні в якому разі не вести власну підприємницьку діяльність. Та найжахливіше, що така тяжка робота абсолютно не оплачувалася. А якщо й оплачувалося, то мізерними сумами, яких катастрофічно не вистачало на життя. Словом, загарбники дотримувалися наказу Ганса Франка: «Поляк повинен відчувати, що його єдиний обов’язок — працювати і тільки працювати».
Ще краків’янам, очевидно, заборонялося робити будь-що, що б суперечило волі окупантів. Не дай Боже, зустріти когось за читанням польської преси чи запідозрити в організації якогось протесту – відразу на розстріл. Але все ж найгірше було місцевим євреям, адже їх німці через політику расового антисемітизму ненавиділи по-особливому.
Ненавиділи настільки, що бажали одного – тотального винищення. Для цього окупанти все єврейське населення, а у Кракові це приблизно 60-80 тисяч, розділили на людей придатних до роботи та тих, кого планували вбити. Когорту других у березні 1941 року переселили у гетто – спеціально відведена частина міста, де жили лише євреї: у Кракові таким був район Подгуже. Умови там, звичайно ж, бажали кращого: місця мало, людей багато, бруд та суцільна антисанітарія. Так 15 000 краківських євреїв жили до березня 1943 року. Опісля ж гетто ліквідували: 8 000 з них, яких німці визнали придатними до роботи, перевезли в концтабір Плашув, а 2 000, які не підійшли, – розстріляли просто на вулицях міста.
Тотальне онімечування
Вище ми вже згадували про те, що фашисти, захопивши Краків, вигадали собі, що це не польське місто, а давнє німецьке. Звідки взялася легенда і як вона прийшла на думку загарбникам – не відомо. Але, аби змусити всіх, навіть і себе, повірити в те твердження, окупанти створили спеціальний історичний інститут, який мав знайти підтвердження тим словам, а також почали діяти на місці, щоб вигадка виглядала правдоподібною.
Згідно з тодішньою пропагандою, всі краків’яни вважалися корінними жителями Німеччини. Смішно, але щоб зарахувати поляків до іншої національності, достатньо було одного лише імені чи зовнішності, які, на думку недалеких нацистів, і дозволяли класифікувати їх як німців… Окрім того, з 1940 року у Кракові окупанти змінили назви чи не всіх вулиць населеного пункту. Зрозуміло, що замість польських найменувань з’явилися німецькі: наприклад, площа Ринок стала площею імені Адольфа Гітлера. Аналогічна доля чекала на герб місто – зображення білого орла на тлі посунула свастика; та навіть на топонім – Kraków змінили на Krakau.
Голод у Кракові
Під час окупації їжу краків’янам роздавали за пайковими картками. Але ця система була настільки недосконалою, що лише частково забезпечувала людей необхідною кількістю продуктів. Чи хвилювало це німців? Ні. Чи хвилювало це поляків? Так. Саме тому, аби банально не померти від голоду, краків’яни бодай у якийсь спосіб намагалися знайти додаткову їжу. Вдавалося їм це завдяки роботі так званого чорного ринку. Щоправда, вдавалося одиницям, адже на нелегальних базарах ціни на продукти виставляли захмарні. Хоча вони й без того були космічними: з 1939 по 1944 рік ціни зросли у 72 рази. Відповідно через це краків’яни не доїдали, що сприяло поширенню різних захворювань серед населення і, зрештою, зростанню смертності.
Не можемо не зауважити, що в подібних умовах жили (а точніше виживали) всі, хто опинився під німецькою окупацією. Тож таким і є справжнє обличчя фашизму: жорстоким, бездушним та кривавим.