Як створювалася й чим жила Краківська Республіка?

Мешканці Кракова не одне століття боролися за власну незалежність, короткочасний успіх їхні спроби отримали у 1815 році, коли було створене Вільне місто Краків. Друга назва держави – Краківська республіка, яка була створена на Віденському конгресі у 1815 році після завершення Наполеонівських війн. Проіснувала вона лише 11 років, але зіграла дуже важливу роль у подальшому становленні держави, пише сайт krakowyes.eu.

Перші кроки

Ініціатором створення Краківської республіки став цар Олександр I під час перемовин між 3 державами, які розподіляли Польщу. Російський імператор запропонував надати статус вільних міст Кракову і Торуні, але статус “незалежної і нейтральної держави” під опікою Росії, Австрії та Пруссії отримав лише Краків. Торунь передали Пруссії. Офіційне затвердження відбулося 18 жовтня 1815 року, керуватися краків’яни мали Кодексом Наполеона та власною конституцією.

Маленька республіка налічувала лише 1150 квадратних кілометрів на півдні Герцогства Варшавського, виконавчу владу представляв Сенат із 12 осіб, які мали помірну автономію. Сповнені ентузіазму містяни розпочали реставрацію Колегіуму Майуса та роботу над Вавельським королівським замком, налагодили добру торгівлю. Ця модернізація дала помітний поштовх для подальшого розвитку Кракова у наступні роки. Головні рішення у Вільному місті приймав голова Сенату, хоча прийнята у 1818 році конституція й не давала йому дуже широких повноважень. Першим представником на цій посаді став шляхтич Станіслав Водзицький.

Права та обов’язки

Правове положення Вільного міста визначав Додатковий договір про Краків і статті головного акта Віденського конгресу. Республіка не мала права вести власну зовнішню політику, її інтереси представляли держави-піклувальники. Зі свого боку, Росія, Австрія та Пруссія зобов’язувалися поважати нейтралітет Вільного міста і за жодних умов не вводити на його територію свої війська. Ще Краків мав видавати шпигунів та дезертирів, які тікали з країн піклувальників. Та як показав час, все одно Краківська республіка згодом перетворилася на притулок для втікачів і повстанців з інших земель. Завбачивши це, опікунські держави вже мали намір проголосити нову конституцію у листопаді 1830 року, але цим планам перешкодило Листопадове повстання у Польському Царстві.

Роль Листопадового повстання

Поступово Краківська республіка стала головним центром із контрабанди зброї до Царства Польського та посередником у дипломатичних контактах. Паралельно зі зростанням впливу, зростало й незадоволення містян керуванням голови Сенату Станіслава Водзицького. Коли Сенат у 1827 році обрав головою Юзефа Нікоровича, консерватори висловили протест, а держави-піклувальники розпорядилися залишити на посаді Водзицького. Діяльність Сенату припинили. Ще через рік за ініціативи Росії запровадили Епураційний комітет, де засідав Водзицький та троє прихильних до Росії сенаторів. Вони усунули від влади багатьох чиновників і навіть професорів університету, щоб зміцнити свою владу.

Відтак 16 січня 1831 року першими зробили рішучий крок студенти. Група під проводом Яцека Гудрайчика заарештувала Водзицького, якого змусили відмовитись від усіх посад та виїхати з Кракова. А до комітету повернули звільнених раніше посадовців. Це не сподобалося піклувальникам, і вони зробили все можливе, аби нав’язати Кракову нову конституцію у 1833 році. Цей акт порушував рішення Віденського конгресу, бо сильно обмежував права Вільного міста. Кількість сенаторів зменшили до 8, а депутатів Сейму – до 30. Також конституція передбачала обмеження свободи друку і права на вільну торгівлю у краківському передмісті Подгуже.

Перша спроба підкорити Краків

У жовтні 1835 року Росія, Австрія та Пруссія підписали таємний трактат, за яким передбачалася окупація Кракова у разі проведення там польських сепаратистських акцій. Під час з’їзду у Цеплицях імператори узгодили, що цю окупацію за потреби візьмуть на себе австрійці. Таким чином, піклувальники фактично віддавали Краківську республіку Австрії з незначними змінами кордонів на користь Прусії. Щоб краків’яни не звернулися по допомогу до західних країн, тріада зробила все, аби унеможливити створення дипломатичних представництв Кракова на Заході. Але містяни таки дізналися про підступні  наміри і виступили проти запрошення військ держав-піклувальників. 

Тоді ці країни припинили приховувати власні наміри під маскою співпраці з міською владою, 7 лютого до Кракова увійшли війська австрійського генерала Кауфманна, а 20 лютого – ще й російські та прусські. На знак протесту голова Сенату Каспер Велогловський пішов із посади, а Краківська опозиція відправила Франції та Англії меморіал, в якому пропонували скликати конгрес п’яти держав, щоб розв’язати проблему Кракова. Офіційної відповіді не отримали, але у липні 1840 року Франція та Англія  засудили політику сусідів стосовно Кракова, Франція навіть пригрозила Австрії забрати Анкону. Відтак у лютому 1841 року чужинці залишили місто, хоча влада так і зосереджувалася у руках керованих австрійцями резидентів та поліції.

Краківське повстання 

Така ситуація зберігалася до 1846 року, але весь цей час Краків не припиняв боротьбу. У республіці діяли емісари Польського демократичного товариства, у 1843 році було створено Революційний комітет, який співпрацював із Познанською централізацією. У січні 1846 року у Кракові зустрілися керівники опору Людвік Мерославський, Віктор Гельтман, Кароль Лібельт, Ян Тисовський та Людвік Гожковський. Датою повстання обрали ніч із 21 на 22 лютого 1846 року. Але змовників виказав зрадник, частину керівників заарештували, тож нема кому було організувати опір на польських землях, які входили до складу Росії та Пруссії. 

Крім того, напередодні визначеної дати до міста увійшли австрійські війська. Але заколотники не стали відмовлятися від планів, у ніч на 22 лютого на вулицях почалася стрілянина. Революціонери витіснили австрійців із міста і на радощах проголосили створення Національного уряду Польської республіки. Новий уряд видав маніфест, в якому йшлося про звільнення селян, зниження податків, організацію соціальної допомоги для бідних та роздачу земель із національного майна безземельним. Хоча уряд формувався з демократів, формально йому підпорядковувався Готель Ламбер. Консерватори ж створили Комітет безпеки на чолі з Юзефом Водзицьким.

Падіння Краківської республіки

Сповнені ентузіазму повстанці вирішили очистити польські землі від австрійців. Загін під проводом офіцера Сухожевського захопив Підгуже та Велічку, а на шляху на Бохню розігнав групу австрійських кавалеристів. Але плани заколотників зруйнувала Галицька різня, яку спровокували австрійці. Вони спрямували гнів селян на поміщиків, обіцяли нагороду за відрізані голови. У другій половині березня почалися напади селян на маєтки, було вбито від 1000 до 300 людей. Розлютовані землепашці атакували й повстанців, бо бачили у них ворогів. Доки повстанці Сухожевського долали опір мешканців навколишніх селищ, їх оточили війська генерала Бенедека. Загін був майже повністю знищений, вдалося відійти до Кракова лише частині кінноти.

Коли австрійські війська рушили на Вільне місто, один із керівників повстання Домбовський спробував організувати 27 лютого хресну ходу до міста Подгуже, щоб привернути на свій бік селянство. Але колонну перехопили й розстріляли, більша частина учасників загинула разом із Домбовським. Однак до міста австрійці не стали заходити, натомість запропонували містянам здатися добровільно. Кракову довелося підкоритися великій силі. Повстанці вийшли з міста, а 4 березня склали зброю на прусському кордоні. 

Наслідки для Кракова

Не бажаючи підкорятися австрійцям, краківський комітет здав місто російським військам. Учасники сподівалися, що російський імператор погодиться приєднати місто до Польського королівства. Але надії не справдилися. До Кракова 7 березня увійшов австрійський генерал граф Кастільйоне, на що погодилися російські представники. А Сенат перетворили на тимчасовий виконавчий орган – Адміністративну раду. 

Після перемовин між собою представники держав-піклувальників 15 квітня підписали у Відні конвенцію про включення Вільного міста до складу Австрії. У документі воно значилося як Велике князівство Краківське, що не входило до складу Галичини. Австрійський імператор урочисто прийняв владу 16 листопада у Кракові. Містяни ще сподівалися на підтримку з боку Англії та Франції. Але ті, хоча й висловили своє обурення порушенням положень Віденського конгресу. відкрито втручатися не стали. Відтак на наступні 72 роки Краків став австрійським містом. Але навіть у неволі мешканці дбайливо зберігали та переповідали історії про те, як жили за часів республіки та боролися за свою свободу.