У другій половині XV століття Європа не могла не помітити тінь велетня, що простяглася від Балтійського до Чорного моря. Це був час, коли сходила зірка Казимира IV Ягеллончика – монарха, який не лише утримав корону, а й перетворив її на символ сили та державної мудрості. Цікаво, що після смерті свого старшого брата Владислава III у битві під Варною у 1444 році, Казимир спершу відмовився від польської корони, що здивувало всю Польщу. І причини тому були, цікаві факти про цю історію юності короля Казимира Ягеллона з’ясували досвідчені дослідники XXI століття, пише krakowyes.eu.
Король Владислав Ягайло та його нащадки
Для початку варто згадати ситуацію, яка склалася на той момент у Польщі. Принц Казимир народився у 1427 році у Кракові, його батько, великий князь литовський і король Польщі Владислав Ягайло, довго не мав спадкоємця. Лише з четвертою дружиною – молодою русинкою Софією Гольшанською – у похилому віці дочекався синів. Одним із них був Казимир Анджей. У червні 1434 року правитель, який з’єднав Польщу та Литву, творець могутньої династії Владислав Ягайло пішов із життя. Перед смертю старий монарх проголосив останню волю: трон має перейти до старшого сина Владислава, якому на той час виповнилося лише 10 років. Його опікуном і тимчасовим керманичем держави призначив єпископа Збігнєва Олесницького.
Це був сміливий, майже авантюрний крок. За Єдленською угодою, коронувати могли лише спадкоємця не молодше 14 років. Але час вимагав рішучості, бо міжцарство загрожувало хаосом, роздробленням і новим розділом влади. Олесницький, не гаючись, розпочав гру високої дипломатії. Він лякав шляхту привидом громадянської війни і так спритно керував дискусією, що у серпні того ж року десятирічний Владислав одягнув польську корону.
Юний володар Великого князівства Литовського
Коли у 1440 році загинув великий князь Великого князівства Литовського Сигізмунд Кейстутович, король Владислав вирішив надіслати до Литви намісником свого молодшого брата Казимира, якому на той час виповнилося 13 років. Підліток на диво швидко здобув прихильність литовських можновладців, демонструючи політичну розсудливість і характер, а головне – повагу до місцевої автономії. Цікаво, що обираючи князем Казимира Ягеллончика, литовці де-факто розірвали польсько-литовський союз, що могло не сподобатися молодому королю.
Але Владислав був надто захоплений власними амбіціями і новою короною, бо через два тижні після литовського проголошення брата князем його самого назвали королем Угорщини. Тоді Казимир почав керувати сам. Він приборкав опозицію, зупинив внутрішні міжусобиці, вигнав зовнішніх ворогів, централізував владу. Це може здатися дивним, що підліток без наставника так чудово впорався зі складними завданнями, але це дійсно було так. Хоча є й інша гіпотеза. Нібито коли юний Казимир Ягеллончик з’явився на політичній арені, його вплив був радше символічним, ніж реальним. Формально він залишався великим князем, але насправді всі важелі влади перебували в руках досвідчених литовських магнатів. Найвпливовішим серед них був сірий кардинал князівського двору Ян Гаштольд, який приймав рішення від імені недосвідченого підлітка.
Проте час гартує навіть найм’якший метал. Казимир вчився швидко – не з книжок, а з придворних інтриг, дипломатичних суперечок і політичної боротьби за виживання. Він пильно спостерігав, запам’ятовував і поступово опановував ремесло володарювання. З юного номінального правителя він перетворився на самостійного державця, який сам визначав хід подій. Про те, наскільки небезпечним і незалежним став принц, свідчить навіть кількість замахів на його життя. Їх було щонайменше 7, і це – найкраще мірило того, наскільки серйозно почали сприймати Казимира його політичні супротивники. Видно, що вороги добилися свого через десятки років, бо у припущеннях, від чого помер Казимир Ягеллон, деякі дослідники припускають підступне отруєння.
Корона, що чекала
Коли у 1444 році Владислав III загинув у кривавому зіткненні з османами, то не залишив після себе спадкоємця. Польща знову опинилася перед прірвою міжвладдя. Та цього разу шанс зберегти рівновагу був – молодший син Ягайла Казимир. Мудрий, досвідчений, вже правитель величезної країни, чиє обрання не лише забезпечувало наступність династії, а й відновлювало особисту унію між Польщею та Литвою. Влітку 1445 року до литовської столиці вирушило посольство, до якого увійшли лицарі Пйотр Хжастовський, Пйотр Шамотульський, Пйотр Опоровський і Миколай Чарноцький. Шляхетські представники, але не перші постаті королівства. Вони щиро сподівались, що юний князь радо погодиться сісти на трон.
Але Казимир відхилив пропозицію. Дослідники вважають, що першою причиною могла стати образа на те, що просити на трон прибули не найвищі представники польської шляхти. До того ж вони ще й стали висувати свої умови. Інша версія – юний Казимир вирішив не приймати рішення поспіхом. Тому навіть не дав категоричну відмову, а запропонував зачекати. Причина була вагома – тіло короля Владислава на полі бою не знайшли, тому офіційно оголошувати монарха мертвим теж не мали права. Принц не казав “ні”, бо це означало б відмову від легітимної спадщини. Але й не сказав “так”, що стало причиною багатьох проблем для країни.
Політична шахівниця юного Ягеллона
І шляхта опинилася у вишуканій пастці. Звинуватити Казимира у зраді династії було неможливо, бо від трону він не відмовився. Крім того, активно вів пошуки зниклого брата. Тим часом міжцарство затягувалося, у Кракові почали зростати тривожні настрої. Пішли розмови про заміну, висувалися імена претендентів: колишнього нареченого принцеси Ядвіги Фрідріха Гогенцоллерна та герцога Болеслава Мазовецького. Польща втрачала терпіння. А Казимир мовчав далі.
Далекоглядні шляхтичі розуміли, що примусити принца взяти корону на своїх умовах не вийде, так що особиста унія з Литвою стала стратегічною необхідністю. Тільки так можна було зберегти цілісність держави. Останнє посольство, на відміну від попередніх, прибуло до литовської столиці у складі найвищих сановників, включно з архієпископом гнєзненським Вінцентієм Котом. Це вже була дипломатія не умовлянь, а визнання, що Казимир – єдина надія.
Мовчазний володар великої мапи
І принц, нарешті, погодився. Але зробив це на власних умовах: жодних присяг та зобов’язань перед шляхтою, без затвердження привілеїв, нав’язаних попередниками. Він повертався як не прохач, а господар. У червні 1447 року Казимир Ягеллончик прибув до Кракова, його коронували у Вавельському соборі. На цьому міжцарство, яке тривало 3 роки, завершилося, почалася нова епоха. Цей юнак, який свого часу так обережно тримався осторонь польського трону, виявився одним із найвидатніших володарів династії. Він не лише відстояв незалежність перед зовнішніми ворогами, перемігши і Тевтонський орден, і дипломатичний тиск Папи Римського, а й укріпив саму структуру держави.
Історія показала: вибір був вдалим
Правління Казимира, яке тривало з 1447 по 1492 рік, стало епохою розквіту для династії Ягеллонів. Саме за його керування держава простяглася на понад мільйон квадратних кілометрів, Ягеллони контролювали простори сучасних Польщі, Литви, Білорусі, України, частини Росії, Угорщини та Чехії. Казимир IV Ягеллон залишив по собі аж 13 дітей, його сини правили Чехією, Угорщиною, Польщею та Великим князівством Литовським.
Династія Ягеллонів за його правління сягнула зеніту своєї слави. У Литві він не лише стабілізував ситуацію після внутрішніх смут, а й упорядкував правову систему. За його правління з’явилися важливі законодавчі акти, що визначали обов’язки та права різних станів. А ще зросла роль княжої ради: з дорадчого органу вона поступово перетворилася на реальну політичну силу. Сучасні дослідники справедливо називають Казимира IV архітектором стабільності, який побудував фундамент для майбутнього століття Ягеллонського панування. Його постать викликає захоплення: мудрий, витривалий, передбачливий, монарх, що не прагнув корони, але виявився найбільше її гідним.