Серед своїх героїв, яких гідно вшановує Польща у XXI столітті, значиться ім’я підполковника Алойзи Качмарчика. Він був одним із активних діячів польського визвольного руху, який поєднав у собі доблесть офіцера, мужність підпільника й твердість політичного лідера. Офіцер Польської армії та Армії Крайової, керівник політичного осередку Південного регіону Товариства “Свобода та Незалежність”, дорадчий керівник Політичного комітету при Другій головній раді WiN, він пройшов шлях від фронтовика Першої світової війни до активного діяча спротиву сталінському режиму. Брав участь у Варшавському повстанні 1944 року, здобув найвищих військових відзнак, серед яких – Хрест Virtuti Militari V класу, Хрест Доблесті, Хрест Незалежності та Хрест 1-ї бригади. Але заслуги не врятували його від розстрілу сталінськими чекістами, пише krakowyes.eu.
У запеклих боях
Народився Алойзи Качмарчик у травні 1896 року у селі Пачултовіце у багатодітній родині дрібного фермера. Але попри скромні статки, зміг закінчити початкову школу, здібного хлопця прийняли до гімназії у Кракові. У 1912 році вступив до Краківської комерційної академії і через 5 років здобув диплом фахівця. Патріотичні погляди виявив ще підлітком, у 1911 році став членом організацій “Свічка” (Znicz) та “Вугілля” (Zarzewie), записався до стрілецької команди. У листопаді 1913 року увійшов до складу 2-го взводу “Стрільця”, де згодом обійняв посаду інструктора у штабі округу Кшешовіце. Коли почалася Перша світова війна, пішов на фронт у складі Польських легіонів. Воював під Нідою, Сандомиром, Любліном, на Волині, біля Костюхнівки, на Стирі й Стоході.
Через хворобу серця у 1916 році Качмарчик опинився у шпиталі у Кракові. Під час лікування склав іспити до Торгової академії, влаштувався на службу до рекрутингового бюро у Щучині. У 1917 році його перевели 5-го піхотного полку, де він чесно служив до кризи присяги. Алойзи категорично відмовився складати присягу на вірність кайзеру, а щоб уникнути трибуналу, втік із частини. Влаштувався до школи вчителем. Але у 1919 році таки повернувся до армії, вступив до офіцерської кадетської школи у Варшаві, а потім у чині підпоручика вирушив із 5-м піхотним полком на фронт.
Між службою та спротивом
Кілька років війни втомили хороброго вояка, тому у лютому 1923 року він у званні капітана пішов у запас та оселився у Вільнюсі. Там працював у відділенні банку, паралельно навчаючись на юридичному факультеті університету Стефана Баторія. З 1929 року очолив відділи у Воєводському управлінні Вільнюса, був старостою в Білостоці, Вовковиську, Сувалках, згодом – віцевоєводою у Станіславові та Новогрудку. У 1937 році став старостою в Пулавах, де його й захопила Друга світова війна.
У 1939 році нацисти заарештували Качмарчика та ув’язнили у замку у Любліні. Через рік Алойзи пощастило звільнитися, він перебрався до Кракова, щоб долучитися до підпільної діяльності. Ніхто не міг подумати, що скромний бухгалтер є учасником Спілки збройної боротьби, якого добре знають у Малопольщі під позивними “Карвовський” (Karwowski), “Розмарин” (Rozmaryn), “Вацлав” (Wacław) і “Владислав” (Władysław). У 1940–1943 роках Алойзи очолював тимчасову адміністрацію Краківського округу ZWZ-AK, у 1943 році став начальником військового відділу командування Краківської Армії Крайової. Разом із підпільником Людвіком Музичкою, знаним під псевдонімом “Бенедикт”, Качмарчик розбудовував військову мережу в округах Армії Крайової, готуючи фундамент спротиву.
Тінь WiN
У березні 1944 року підпільну організацію викрили, детонатором стала засідка гестапо у квартирі командира Краківського округу Армії Крайової Юзефа Спихальського, відомого як “Лютий”. Незабаром заарештували й підполковника Алойзи Качмарчика. Збереглася інформація, ніби полоненому двічі дозволяли залишати в’язницю, щоб передати листи від німецької влади до штабу Армії Крайової. Офіцер одразу ж скористався нагодою попередити керівництво Армії про небезпеку та розгром організації.
Під час другого виходу з в’язниці Алойзи допомогли втекти, під іншим прізвищем він переховувався у Варшаві. Брав участь у підпільній роботі, але вже не на посаді керівника. Коли почалося Варшавське повстання, активно долучився до учасників, після придушення заколоту знову потрапив до рук нацистів. Разом із донькою Качмарчика депортували до концтабору Гросс-Розен, а згодом перевели до Маутхаузена. Офіцеру пощастило дочекатися визволення у травні 1945 року, після перевірки у Лінці він поквапився повернутися до Польщі.
Під псевдонімом “Зоська”
У вересні 1945 року підполковник вже був у Кракові, спочатку оселився у знайомих. Розібравшись у ситуації, вирішив долучитися до підпілля, яке вступило у боротьбу вже з радянськими окупантами. Взяв новий незвичний позивний “Зоська”, працювати влаштувався до фінансового відділу “Сполему” у Кракові. У вересні на конспіративній нараді вперше ознайомився з ідеологічною декларацією Товариства “Свобода та Незалежність”, укладеною головою першої Головної ради WiN Яном Ржепецьким.
Потім була зустріч з активістами Юзефом Остафіним та давнім знайомим Людвіком Музичкою. Разом вони створили нову версію декларації та підготували кілька вагомих доповідей з економічних, політичних і соціальних питань. На зустрічі з заступником голови Південного округу WiN Францішеком Непокульчицьким Качмарчику доручили створити Політичний консультативний осередок та очолити його. Але управління безпеки не послаблювало контроль, діяльність активістів помітили й подальші репресії не забарилися. Після арештів членів першої Головної ради хвиля дійшла до Кракова. У грудні 1945 року Качмарчик втратив зв’язок із вищим керівництвом, крім Остафіна.
Зраджений і не скорений
У вересні 1946 року дійшла черга й до Качмарчика, його заарештували на вулиці. Справу розслідувала спецгрупа Міністерства громадської безпеки у Варшаві спільно з краківськими офіцерами управління безпеки. У грудні підполковника перевели до варшавської в’язниці на Мокотув, а вже в січні 1947 року залучили як свідка у процесі над першою Головною радою WiN. Там він виступив із проханням про амністію.
Згодом Качмарчика повернули до Кракова, де над ним влаштували відкритий показовий процес 11 серпня 1947 року. У залі суду головував підполковник Ромуальд Клімовецький, засідателями були майори Ян Заблоцький та Юзеф Малаховський, обвинувачення підтримав заступник головного військового прокурора Станіслав Зараковський. Політв’язня Алойзи Качмарчика звинуватили в антидержавній діяльності та співпраці з нацистами й засудили до страти, позбавлення громадянських прав та конфіскації майна.
Повернення без могили
За даними збережених документів, 13 листопада 1947 року Алойзи Качмарчика розстріляли у краківській тюрмі Монтелюпіх. Місце його поховання так і залишилося невідомим, родичі обладнали на Раковицькому цвинтарі символічну могилу. Виправдання прийшло через десятиліття. Лише 17 січня 1992 року Варшавський військовий окружний суд скасував вирок 1947 року, визнавши дії Качмарчика боротьбою за незалежність Польщі.
У XXI столітті на старій кам’яній стіні, яка оточує костьольну площу у Пачолковіцах, де народився офіцер Качмарчик, можна побачити меморіальну дошку. Земляки подбали про скромну пам’ятку про людину, яка віддала життя за свободу. Та не лише тут зберігся слід політв’язня Алойзи Качмарчика. У 2007 році, з ініціативи Інституту національної пам’яті та Товариства друзів, було відкрито меморіальну дошку й у самому серці Кракова – на стіні Археологічного музею. Саме у цій історичній будівлі у вересні 1947 року відбувався показовий процес, на якому комуністичний військовий суд прирік на смерть керівників та активістів Польської народної партії та асоціації “Свобода та Незалежність”. А ще про сміливого підпільника згадує письменниця Дорота Стройновська у своїй книзі “Естафети знаменують”, де вона передає естафету пам’яті про відданого своїй Польщі офіцера Алойзи Качмарчика наступним поколінням.